Юридична компанія «Моторний і партнери»

Право на користування й право власності на земельну ділянку – це природне право громадян країни. Є очевидним, що реалізація вказаних прав не повинна суперечити чи шкодити правам та інтересам інших громадян. Ці положення закріплені у ст.ст. 13, 14 Конституції, главі 27 Цивільного кодексу України та в розділі ІІІ Земельного кодексу. Проте, як відомо, Україна перебуває лише на початку створення правової держави. Тому порушення вимог законів та інших нормативних документів є, швидше, правилом, аніж винятком.

При цьому саме державні чиновники, тобто посадові й службові особи, які своїми діями мають утверджувати правову свідомість і поведінку, найчастіше ігнорують вимоги закону, порушуючи права громадян. Окремо відзначимо особливість українського чиновника. Маючи право змінити чи скасувати протиправний документ і тим самим у максимально короткий строк поновити право особи, він хіба що напише формальну відписку, а при розгляді спору в суді жодного разу не прибуде на засідання.

У той же час стягнення завданої матеріальної й моральної шкоди, пов’язаної з протиправними діями, зважаючи на специфіку українського законодавства та реальні умови праці суддів, є проблемним. Значна частина громадян психологічно не готова вимагати відшкодування від органів влади й особисто від чиновника, бо до них ще неодноразово доведеться звертатися для вирішення життєво-необхідних питань.

Однак час не стоїть на місці, й усе більше громадян, долаючи існуючі перепони та недовіру, відстоюють свої права на земельну ділянку в суді.

Так, гр-н Х., житель районного центру Полтавської області, був неприємно вражений, коли, придбавши у міської влади недобудовану ще з радянських часів споруду та розпочавши ремонт, дізнався, що межа із сусідньою приватизованою земельною ділянкою встановлена за 40 см від стіни його будинку. Йому негайно в категоричній формі заборонили користуватися сусідською ділянкою й висунули вимогу встановити водозливну систему так, щоб вода з даху й відмостки не потрапляла на сусідню ділянку. Потім вимоги «пом’якшили»: сусідською земельною ділянкою (на якій росли бур’яни) користуватися можна, але… за відповідну плату

40-сантиметрова відстань позбавляла Х. можливості навіть ремонтувати стіну, вікна чи дах. Звернувшись до органів влади, господар довідався: справді, один із чиновників від імені міської ради підписав погодження меж. На підставі цього та інших документів сусіда одержав Державний акт на землю. Наголосимо, що підписання погодження межі за 40 см від споруди суперечить вимогам Державних будівельних норм, за якими мінімальна відстань від споруди до межі має бути 1 м.

Звісно, сусід міг цього й не знати, але державний чиновник мусить не тільки знати норми ДБН, а й чітко їх дотримуватися! Ігнорування нормативних документів заклало постійний, тривалий конфлікт між сусідами, розв’язати який, враховуючи ментальність населення та чинне законодавство, непросто.

У не менш складну ситуацію потрапила гр-ка А., жителька іншого районного центру, яка була однією з трьох співвласників житлового будинку, що мали окремі входи. Одного нещасливого дня вона несподівано була позбавлена можливості пройти чи проїхати до своєї квартири, оскільки одні сусіди вирили котлован для добудови, а другі встановили суцільну металеву огорожу. З третьої сторони підхід до будинку був неможливий. Звернувшись до районної влади, А. дізналася, що її сусіди приватизували земельні ділянки й отримали Державні акти. При цьому документ про погодження меж вона не підписувала, й сусіди «знайшли вихід»: подали документ на підпис сторонній особі. Районні ж чиновники не переконалися у достовірності підписів та погодили приватизацію.

Погодження меж, крім того. не передбачало спільного, сумісного користування земельною ділянкою, тобто не було передбачено прохід чи під’їзд до квартири гр-ки А, до того ж рішення місцевої ради про приватизацію стосувалося однієї адреси, а в Акті була зазначена інша.

Оскільки вирішити питання в добровільному порядку не вдалося, А. змушена була звернутися до суду.

Проте практика переконує: навіть довівши порушення своїх прав у судовому порядку, особі не гарантовано їхнє реальне поновлення. Так, гр-н Б. оскаржив рішення сільради про відмову у виділенні йому земельної ділянки. Полтавський районний суд задовольнив позов та зобов’язав сільську раду надати позивачу в користування земельну ділянку площею 0,10 га за вказаною судом адресою. Отримавши виконавчий лист, Б. передав його для виконання Державній виконавчій службі. Проте ДВС невдовзі, не виконавши рішення суду, винесла постанову про закінчення провадження, мотивуючи це тим, що сесія сільради на пропозицію сільського голови відмовилася виконати рішення суду! Тому Б. нині вирішує питання про оскарження рішення сесії сільради та бездіяльність ДВС. Тобто хоча закон ніби й на його стороні, але землею користується інша особа. Така у нас «правова» держава!

Звернемо увагу неупередженого читача й на те, що МВС та прокуратура постійно повідомляють про виявлені факти корупції при вирішенні земельних питань. Тобто в країні, де рішення суду ігнорується, створено систему, в якій простіше та дешевше дати хабара, ніж у передбаченому законом порядку намагатися захистити своє право. Хіба можна назвати цивілізованою країну, в якій ігноруються рішення одного з органів влад – суду, й за це відсутня сувора, невідворотна відповідальність?

Про численні систематичні порушення земельного законодавства свідчить одне з рішень РНБО, у якому констатується: «Сфера земельних відносин уражена корупцією, стала сприятливим середовищем для діяльності організованих злочинних угрупувань, у тому числі із залученням працівників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів».

На мою думку, чинне законодавство, передусім Цивільний та Земельний кодекси – необхідно терміново доповнити іншими, крім існуючих, підставами для визнання недійсними й скасування Державних актів. Це неминуче зменшить кількість намірів давати й отримувати хабарі. Адже при відповідній фаховій перевірці та виявленні порушень Акти скасовуватимуться. Проте депутати Верховної Ради, Президент та Кабмін не узагальнюють підстави виникнення спорів, не встановлюють справжні, правдиві причини порушення прав та інтересів як громадян, так і держави, обмежуючись констатацією загальновідомих обставин. Саме відсутність чітких, однозначних нормативних документів, які б регулювати право користування й процедуру оформлення права власності (з одного боку) та відсутність достатніх підстав для скасування протиправних документів (з іншого) є тією «каламутною водою», в якій так легко «ловити рибку».

Адвокат, член Спілки адвокатів України В. Моторна