Юридическая компания «Моторный и партнеры»

Згідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає за свою діяльність. Проте аналізуючи практику звернення громадян за отриманням юридичної допомоги протягом кількох років, досвід роботи Консультативного бюро в різних державних установах, у тому числі в судах, неминуче приходиш до висновку про відсутність дієвих механізмів реалізації проголошених Конституцією прав та свобод , які стали декларативними й не підкріплені чіткими та однозначними юридичними та фінансовими способами захисту. Необхідно констатувати: держава не лише не забезпечила у повній мірі права громадян ( цього не може гарантувати жодна держава у світі ), але й передбачила умови , за яких порушене право не можливо поновити чи поновлення є досить складним. Тобто держава фактично сприяє правопорушникам й злочинцям. За вказаних умов правове виховання громадян, й особливо молоді , не може приносити позитивний результат, адже ті щодня, на власному досвіді переконуються у безвідповідальності, торжестві цинізму, хамства, блюзнірства , використання яких приносить значні матеріальні статки й “високий” соціальний статус.
Проте чиновники можуть не погодитися з викладеним вище, зазначивши, що право на захист передбачено численними законами: Цивільним кодексом ( далі – ЦК), Кримінальним кодексом (далі КК) , цивільно процесуальним кодексом ( далі – ЦПК), кодексом адміністративного судочинства (далі - КАС) та іншими нормативними документами включаючи, як частину національного законодавства, Європейську Конвенцію з прав людини, у яких передбачено право потерпілих на захист та порядок звернення й розгляду заяв/скарг. Тож, для наочності, пошлемося на конкретні обставини.
Візьмемо кілька поширених прикладів: порушення права власності й відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди. Це можуть бути факти: залиття водою чи іншим шляхом пошкодження квартири, крадіжки, пошкодження автомобіля внаслідок ДТП та інші. Важливо розуміти – факт завдання шкоди має місце в результаті чого у особи неминуче виникають негативні, психологічні, емоційні, моральні переживання, людина перебуває у стані стресу, потребує не лише матеріальної, але й відповідної професійної психологічної допомоги. Проте, навіть у великих містах, вона лишається наодинці зі своїми проблемами.
В залежності від конкретних обставин особа, яка вважає себе потерпілою , звертається до міліції, прокуратури та суду. Проте у неї й виникають чергові проблеми створені державою, внаслідок яких потерпілий отримує додаткові негативні емоції й часто відмовляється від будь – яких заходів по відшкодуванню. Так, звертаючись до державних органів громадянин повинен переконати їх у тому, що сума завданих збитків є значною. За інших обставин буде відмовлено у порушенні кримінальної справи. У той же час наголосимо: в Україні налічується обмаль прикладів притягнення до адміністративної відповідальності за крадіжку приватного майна у незначних розмірах. Поряд з цим при порушенні кримінальної справи потерпілий повинен буде десятки разів відвідати райвідділ міліції для участі у слідчих діях, “пройти” одну чи кілька експертиз. При цьому, сама процедура розслідування та тривалий розгляд справи у суді не вважається порушенням прав потерпілого й навіть не розглядається питання про відшкодування завданих у цей час незручностей. Тобто держава ігнорує, що той змінив спосіб життя, використовує свій особистий час для участі у слідчих діях, має негативні емоції в результаті спілкування з підозрюваним чи обвинуваченим.
Крім того потерпілий несе додаткові матеріальні витрати навіть у випадку коли проживає в місці розслідування, адже слідчі дії , як правило, відбуваються у робочий час й відшкодування втраченої оплати праці не передбачено.
У ще гіршому становищі перебувають дівчатка й жінки, яких зґвалтовано. Розслідування справ, всупереч вимогам ст.120 КПК( протягом 2-х місяців) може тривати роками. Й протягом усього часу ті мають негативні , психологічні емоції . Незважаючи на численні публікації адвокатів про необхідність негайного надання потерпілим психологічної допомоги - питання на державному рівні навіть не розглядається. Поряд із цим психологічна допомога надається відповідними спеціалістами потерпілим від надзвичайних, природних катаклізмів – повеней, руйнувань будинків, вибухів на артскладах тощо. Проте вказаних подій не так багато. То ж чому спеціалістів МЧС не можна, відповідно підготувавши, використати для надання психологічної допомоги потерпілим від злочинів чи адмінправопорушень? Чому не мати спеціалістів відповідної спеціалізації у складі правоохоронних органів чи охорони здоров’я? У більшості випадків така допомога повинна передувати отриманню пояснень чи допиту.
Проте державі замало зазначених поневірянь потерпілого. Тому вона передбачила додаткові - у вигляді закону “Про амністію”, яким передбачено численну категорію осіб, які звільняються від відповідальності. Не будемо зосереджуватися на тому, наскільки такий закон має виховний вплив на підсудного. Це тама окремих публікацій. Наголосимо на тому , що вказаний закон не передбачає одночасного розгляду цивільного позову потерпілого, а тому той змушений звертатися до суду з цивільним позовом. При цьому, протягом не менше десяти років адвокатами пропонується передбачити застосування вищевказаного закону лише за умови значного (не менше 60-70 %) відшкодування завданої матеріальної й моральної шкоди та реальних гарантій відшкодування іншої частини. Лише таким чином держава виконає свою правозахисну функцію щодо потерпілого й постанова суду матиме виховне значення. Поряд із цим необхідно передбачити санкції, які застосовуються до підсудного за невчасне та неповне відшкодування шкоди.
Проте зараз ми маємо численні приклади, коли розгляд позову потерпілого триває роками, чим додаткового завдається йому моральна шкода та він несе матеріальні витрати. Саме тому, особливо при відносно незначних сумах збитків, громадяни відмовляються подавати позови чи з’являтися до суду. Держава, в останньому випадку, знову захищає інтереси злочинця чи правопорушника, адже судом буде застосовано ст. 207 ЦПК – заяву залишать без розгляду.
Наголосимо на тому, що як кримінальне так і адміністративне переслідування на підставі ст. 3 Конституції, перш за все, повинні забезпечувати конкретні права потерпілого - тобто відшкодування завданої йому шкоди. До цього зобов’язує також Європейська Конвенція. Так у своїх рішення Європейський суд зазначає: Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які є ефективними та практичними. З огляду на ст.6 Конвенції слід пам’ятати про важливість принципу, згідно з яким правосуддя не просто має здійснюватися, а повинно бути видно, що воно здійснюється. Всупереч цьому провадження реалізовує іншу мету – притягти винну особу до відповідальності за порушення встановлених державою обмежень/заборон. Доказом останнього є той факт, що на сьогодні виконавча служба не має змоги стягти на користь потерпілих мільйони гривень й закриває провадження. Це тим більше ганебно по справах де відповідачами є державні органи влади.
Однак громадяни, стосовно яких скоєно адмінправопрушення чи шкоду завдано іншими діями перебувають у ще більш складеному становищі. Так, в разі ДТП потерпіла особа (досить часто це особа, яка отримала тілесні ушкодження й перебуває на лікуванні ) повинна дізнатися: хто є власником іншого авто, де він мешкає, на яких підставах керує авто й де він мешкає; чи застраховано авто та якою організацією, слідкувати – чи подано документи для притягнення водія до відповідальності, отримати в суді копію постанови, замовити й оплатити вартість експертизи, яка визначить розмір завданої шкоди. Лише маючи вказану інформацію, на що буде витрачено не менше 2-х місяців, та значні кошти, потерпілий може готувати позов до суду. Адвокат йому роз’яснить: позов , згідно з ст. 109 ЦПК повинен пред’являтися по місцю проживання відповідача - саме для цього необхідно достовірно знати його адресу. Таким чином, якщо подія мала місце у м.Полтава з вини особи , яка мешкає у Львові, Севастополі чи іншому місці - потерпілий повинен дізнатися до якого місцевого, районного суду подати позов й бути готовим кілька разів (десятки разів ), їздити для участі у розгляді справи. Потерпілий повинен буде також дізнатися банківські реквізити саме даного суду для сплати мита та ІТЗ. Під час розгляду справи у суді відповідач, як правило, кілька разів не з’являється чи заявляє клопотання про перенесення. При цьому відшкодування витрат на дорогу, проживання, харчування, втрата заробітної плати, моральні переживання не враховуються й відшкодовані не будуть.
Суми мита та ІТЗ різні й визначаються Декретом Кабміну України від 21.01.1993р. № 7-93 р. та Постановою уряду № 1258 від 21.12.2005р. Тож потерпілий змушений нести додаткові матеріальні витрати , що погіршує його становище. Незважаючи на те, що адвокати безліч разів критикували окремі, конкретні положення документів - до їх зауважень не прислуховуються . Так, не можна погодитися з тим , що від сплати мита й ІТЗ не звільнено й змушені його оплачувати позивачі про стягнення оплати праці, які працюють за цивільно-правовими договорами чи договорами про надання послуг у тому числі разових, чи які за виконану роботу/послуги отримують гонорар. Мова йде про тисячі осіб, які працюють за цивільно – правовими угодами/договорами : робітники, письменники, юристи, артисти та багато інших. Ця категорія осіб, працюючи не менше інтенсивно й активно, сплачуючи передбачені податки у випадку не виплати чи неповної виплати заробітної плати , яку зазначили як гонорар, змушені сплачувати мито. Зрозуміти логіку Кабміну неможливо, адже зараз громадян фактично поділено на “ касти” як у рабовласницькому суспільстві в залежності від обраної професії, що суперечить ст.21 Конституції: усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах та ст. 43 Конституції: кожен має право на працю та на заробітну плату. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Не можна погодитися, що мито зобов’язані плати громадяни, які постраждали в ДТП чи від залиття квартири та з інших подібних обставин. Чи може вважатися правовою й справедливою держава, яка свідомо й умисно додатково погіршує становище потерпілого? Потерпілий від адмінправопорушення також не звільнений від сплати мита. Судові витрати повинні оплачувати всі громадян, які прохають відшкодувати завдану моральну шкоду, у тому числі ті – хто є потерпілим від злочину й адмінправопорушень. Наголосимо на тому, що існуючому впливові на суди позивач не має гарантії у задоволенні позову й відшкодуванні суми мита та ІТЗ. Проте навіть при задоволенні позову у багатьох випадках виконавча служба закриває не у змозі стягти визначену суму. Тож розмір мита та ІТЗ не буде відшкодовано.
Саме тому необхідно констатувати: Україна, не забезпечивши право особи на безпеку, володіння й користування власністю та інші права, змушує його оплачувати свою роботу про поновленню цих прав. Чи можна таке становище визнати Європейським захистом ?
Величезну проблему має потерпілий при визначенні розміру завданої моральної шкоди адже в країні все ще відсутні критерії, чіткі принципи, а також методика розрахунку. Аналіз практики є настільки суперечливим, що жоден досвідчений і професійний адвокат не передбачить клієнту кінцевий результат. У цьому сенсі необхідно погодитися з точкою зору адвоката, магістра права та європейських наук А. Юдківської , яка стверджує: “кваліфікаційний рівень юристів в сьогоднішніх судах нікого не цікавить, а отже, професійно вони деградують.” Відсутність критеріїв визначення розміру моральної шкоди приводить не лише до стягнення за однакових обставин різного розміру сум, але й логічних питань клієнтів: скільки й кому необхідно дати в суді, щоб задовольнили максимально велику суму? За вказаних обставин точку зору адвокатів про необхідність прийняття/встановлення таких критеріїв повинні були б масово підтримати судді. Однак така підтримка відсутня . Чому? Сподіваємося неупереджений читач сам дасть відповідь на це питання
Адвокати не раз наголошували про нагальність вирішення вказаного питання, яке, крім вказаного, позбавляє тих надавати фахові професійні консультації, а потерпілим, при зниженні заявлених ними розмірів вважати суддів у кращому випадку залежними від влади, а в гіршому, такими, що отримали хабар від іншої сторони.
Не можна також погодитися з тим, що в результаті смерті потерпілого визначений йому розмір моральної шкоди не успадковується. Тим самим, правопорушник чи злочинець зацікавлений у тривалому розгляді справи й тривалому, поступовому відшкодуванні, яке може припинитися у зв’язку зі смертю потерпілого. Є очевидним, що рідні й близькі потерпілого допомагали йому переносити моральні, психологічні навантаження, розраджували у складний час й саме за рахунок цих дій потерпілий не був доведений до відчаю. То ж саме ці особи повинні успадкувати право на отримання решти суми, яка несплачена.
Звернемо увагу Президента й депутатів Верховної Ради на відсутність реалізації ст. 1177 ЦК, яка не застосовується протягом кількох років. Для не юристів зауважимо: стаття передбачала відшкодування потерпілому майнової шкоди за рахунок держави, якщо не встановлено особу , яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Проте спеціальний закон для цього не прийнято. Поряд з цим дана стаття є недосконала й знову таки не захищає всебічно інтереси потерпілих, оскільки у ній не передбачено відшкодування якщо не встановлено особу правопорушника лише злочинця) й взагалі не передбачено відшкодування моральної шкоди, яка у багатьох випадках є значно більшою ніж матеріальна.
Вимагає доповнення й ст. 1176 ЦК, яка передбачає відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Вказана стаття, крім іншого, передбачає відшкодування “внаслідок незаконного накладення адмінстягнення у вигляді арешту чи виправних робіт“. Поряд з цим адмінстягнення, відповідно ст. 24 КУпАП має й інші види: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права. То ж чому за винесення цих видів стягнення, у випадку визнання їх незаконними й скасування, не передбачено відшкодування? Відповідальність повинна обов’язково передбачатися, адже особа неминуче має психологічні, моральні переживання, несе матеріальні витрати. В той же час відповідальність стимулюватиме працівників міліції, прокуратури, СБУ до чіткого виконання законів.
Висновок : громадяни України вправі вимагати:
1/. Від Уряду негайного внесення до Декрету Кабміну від 21.01.1993р. № 7-93 та Постанови № 1258 від 21.12.2005. змін та доповнень, відповідно до яких, потерпілих від будь–яких протиправних дій та злочинів, а також бездіяльності посадових осіб звільнять від сплати мита та ІТЗ при поданні позовів про стягнення завданої матеріальної й моральної шкоди. При цьому, було б бажано й справедливо поширити нововведення на останні три роки – загальний строк позовної давності; Уряду також необхідно протягом розумного строку прийняти Постанову , якою б, до прийняття відповідного закону, визначалися б європейські критерії, принципи й методика визначення розміру завданої моральної шкоди;
2/. Від Президента та Верховної Ради внесення для розгляду та прийняття як першочергових та невідкладних: закону про відшкодування потерпілим завданої матеріальної й моральної шкоди за рахунок держави, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною; внести зміни до ст. 1176 ЦК, передбачивши повне відшкодування громадянам завданої матеріальної й моральної шкоди за рахунок держави при незаконному притягненні її до адмінвідповідальності; внести зміни до існуючих норм, передбачивши розгляд справ за позовами потерпілих по місцю їх проживання . Зазначені зміни необхідно поширити на минулі роки , що створить умови для громадян подати позов. Саме такі дії, поряд з іншими, сприяли б реалізації прав громадян, передбачених Конституцією й свідчили про реальні дії, а не голослівні заяви, посадових осіб держави.

адвокат Ю. Моторний
адвокат В. Моторна